| Сценарій вечора, присвяченого Різдву та Йосифу Сліпому |
 |
 |
|
І частина: “Й. Сліпий – подвижник української. нац. Ідеї!”
Якою дорогою для кожного із нас є рідна домівка, а особливо, коли ти на чужинні, далеко від неї. Якими дорогими, рідними і незабутніми є для нас ці стежини якими бігали наші босі ноги. І ким би ти не був, і де би не перебував ти завжди згадуєш своє дитинство. 17 лютого 1892 року в с. Заздрість Теребовлянського р-н, Тернопільської області в сім'ї доброго господаря і ревного християнина народився останій син, а в майбутньому Патріярх нашої Церкви Йосиф Сліпий з роду Коберницький-Дичковський. Перебуваючи у Римі після заслання Блаженіший Йосиф з приємністю згадує свої дитячі літа. З перших літ я бачив, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і я собі і просив, щоби хтось провів мені молитву вранці, перед їдою, і перед сном. Так само і в час посту за їх прикладом бив я щодня поклони і постив строго. Я любив ходити за матір’ю коли вона збирала на городі всі квіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я запитав навіщо такий грубий снопик брати до свячення, чи не вистарчило б кілька квіток, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. А на Святі Вечори перед Різдвом і Богоявленням вся підлога була встелена сіном, під стіл клали упряж, сокиру, й інше на знак повного відпочинку в господарстві. Батько подавав з побажанням просфору з медом, а кожний підходив і приймаючи її цілував батьківську руку. Йорданську воду зберігали вдома цілий рік і мати нею кропила, коли перший раз виганяла худобу на пасовисько і коли виїзджали сіяти збіжжя. Перед Великодніми святами зберігали строгий піст, а в Страсний Тиждень роздавали бідним і вбогим м'ясо, муку й інше. Коли Йосифові виповнилося 6 років, його старший брат Роман купив йому український буквар, і зимовими вечорами вчив його читати. До школи пішов у 1898 році. Першими вчителями були Йосиф Новіцький і його дружина. Вони дуже любили Йосифа і часом хвалили його в присутності інших дітей за успішне навчання. На другому році навчання він почав вивчати польську мову, а рік пізніше німецьку. В часі трирічного навчання в народній школі припала візитація митрополита Андрея і священик представив декілька учнів, серед яких був і Йосифа. Ніхто не знав, що це була перша зустріч Митрополита і його майбутнього наступника. Йосиф любив і цінив працю своїх батьків, бо часто про них згадує. Хоч батьки були заможні, однак відзначалися великою працьовитістю, жертвенністю для вбогих і великою любов'ю для ближніх і все це вони вклали в молоде серце Йосифа. Слухаючи не раз від матері оповідання про строге життя святих, він висипав зерна збіжжя на землю і клякав на них і промовляв молитву "'Отче Наш''. Після закінчення навчання в Заздрості Йосиф перейшов на навчання до Вишнівчика, де у 1903 році закінчив четверту народну клясу австрійського типу з найвищими оцінками. Йдучи ранком на лекцію, він йшов попри Церкву і перед місійним Розп'яттям клякав і молився. Дивна річ, що в тих літах Йосиф мав сни, в яких літав немов птиця без крил, і такі сни повторювалися пізніше, коли він був на Сибіру і Мордовії. Згодом повертається додому і починає готуватись до іспитів у Руську гімназію в Тернополі, управителем якої був отець Омелян Калиновський. На той час у гімназії було п'ять класів. Перших три іспити – диктант з української та німецької мов і арифметики Йосиф склав з відзнакою і тому був звільнений від інших усних іспитів. 5. Пісня: “Я піду за Христом” /Хомета, Підгородецький/ 6. ІІ-га доповідь. (Семінарія – студії – хіротонія). /Крамар/ 30 серпня попрощавшись з рідними виїхав з батьком до Тернополя. “Ніколи не забуду тих сліз, – говорить патріарх, – якими супроводжувала мене мама до воріт”. У неділю і свята гімназисти ходили на Святу Літургію до парохіальної церкви, де парохом був о.Громницький. Два, а той три рази в році учні ходили до сповіді, а Йосиф приступав частіше. Лекції тривали з 8 до 13 год. Щороку гімназія приготовляла концерт на честь Тараса Шевченка. Шкільний рік тривав від 1-го вересня до 15-го липня. Їсти не вистачало. В другій клясі гімназисти почали підписуватись учень ІІ – ої кляси русько-української гімназії. В третій клясі почали говорити грецькою мовою, яку Йосиф дуже любив. Між учнями почалась ширитись безбожницька література – соціалізм і дарвінізм, але Йосифа це обминуло бо в цьому часі він занедужав на запалення легень. У четвертому класі він починає вивчати французьку мову. Як згадує Блаженні ший, що неодноразово стояв перед обличчям смерті, але в ту хвилину відчув Божу батьківську опіку і знаходив більше прихильних людей, ніж ворожих. В час навчання у гімназії він мав змогу познайомитись із чудовим гуцульським звичаями, які зробили на нього величезне враження. Побував він і на Говерлі. Коли одного разу у гімназії він лягав спати, то зазвичаєм помолився і опісля почув від своїх однолітків із насмішкою: "Дивись, він ще молиться." У 1911 році Йосип Сліпий з відзнакою здав матуру. Як згадує патріарх, що він хотів стати священиком, і цього бажала родина, але він неповторно боявся душ пастирства, бо воно могло стояти йому на перепоні здобути найвище знання і благородність, стати професором університету і бути, як тоді говорили, "аристократом духа". Але невидима рука Господня, яка провадила ціле життя, привела його до священства. Але знову перепона. Коли прийшлось до вибору безженного стану, то родина вважала це трагедією. Мати була нейтральна, а всі інші – проти, лише наймолодша сестра Євгенія була згідна з безженним станом брата і заспокоїла інших. Поступивши в семінарію, молодий питомець Йосиф Сліпий заложив протиалкогольне товариство, яке числило тоді кілька десятків членів. Ціле виховання у духовній семінарії було спрямоване на підготовку сільських душпастирів, а на наукову працю звертали уваги мало. Будучи у семінарії Йосиф думав виїхати на студії за кордон; тоді він звернувся до митрополита і представив своє гаряче бажання: стати священиком і посвятитись університетському навчанню. Митрополит одобрив думку питомця і розвіяв його сумніви, і дав згоду на продовження студій у Інзбруці. Пізніше Патріярх пише: "Це вирішило долю мого священичого життя і за це я йому з глибини душі вдячний на рівні з моїми батьками". У Канізіянумі вчилося 250 семінаристів, серед них 10 українців. Від 1908 року українські богослови заснували "Гомілетичний кружок", де Йосиф був спочатку звичайним членом, а згодом - секретарем. У 1914 році Йосиф Сліпий приїхав додому на вакації, де його застав російський наступ. Аж коли прийшли австрійські війська він міг знову виїхати до Інсбрука для продовження студій. Згодом починає збирати матеріал для докторської праці на тему " Поняття про вічне життя у євангелії Св. Івана". 30 вересня 1917 року отримує свячення з рук Митрополита Андрея і вже як священик записується на курси спеціалізації по богослов'ю і філософії, які закінчує у 1920 році. Тут пише свій другий твір "Тринітарна наука візантійського патріярха Фотія", де показує достатньо свою наукову зрілість. Пізніше їде до Риму для продовження подальших студій. І по двох роках посиленого навчання здобуває титул магістер-агрегатус з написаної праці "Про принцип спірації Пресвятої Тройці", де зумів так далеко сягнути, що важко буде його коли-небудь переступити. Незабаром молодого професора кличуть на пост ректора семінарії, але митрополит Андрей – геній замислів засновує у Львові Богословську Академію і поручає її провід отцю Сліпому з титулом ректора. Культурний і невтомний священик – ректор семінарії і богословської академії, він має всі потрібні дари, щоб стати главою великої громади. Отже, нема чому дивуватись, що митрополит Андрей подав Римові коад’ютора – отця Йосифа Сліпого. Митрополит говорив без вагань: "Нема кращого за отця Сліпого". В празник Непорочного Зачаття 22 грудня 1939 року отець митрат Йосиф Сліпий був потайки висвячений в митрополичих палатах на Архієпископа з правами наслідства. По смерті митрополита Андрея 1 листопада 1944 року він став Архієпископом Львова і всієї Галичини. Більшовики почали пропаганду проти Української Греко-католицької Церкви, стараючись споганити науку покійного митрополита Андрея. Це був ясний знак, метою якого була ліквідація УГКЦ, яка на той час була одинокою підпорою українського народу. Знаючи наміри більшовиків, митрополит Йосиф хотів якимось чином рятувати Церкву. Він передчував, що зближається година його мучеництва, тому був готовий випити до дна чашу терпінь. Це сталося 11 квітня 1945 року. Руками НКВД того дня було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, всіх єпископів і видатних священиків. Митрополит Йосиф прийняв рішення, як перші мученики-ісповідники – шлях терпінь. Він не зрікся Христа, йому недаремно обійяють високі достоїнства в Кремлівській Церкві. Нагороджений найдорожчими відзнаками, щоб тільки зрікся єдності Святої Церкви, але ніщо не в силі зламати його сильної віри. У березні 1946 року над митрополитом Кир Йосифом у Києві відбувся суд, яким його засуджено на 8 років неволі та каторжних робіт в Сибірі. 7. Пісня: “На Сибірі в концтаборі” /Захарків, Ольховецький/ 8. ІІІ-тя доповідь. (Роки заслання) /Чамарник/ Митрополита возили від зоно до зони. Довгі години зливалися в дні, і ті, в свою чергу, роки. Вони були чимось подібні один до одного – тих важких 18 каторжних років. І, напевно, важко зрозуміти до кінця весь тягар арештанського життя. Постійні обшуки, перевіркм, непосильна праця – це було ваід влади, а крім того, знущання від кримінальних злочинців. З Новосибірська митрополита з гарячкою вивезли до Марійська, звідти до Боїмів, потім до печои і Воркути, а тоді до Мордовських таборів, де серед болотистих лісів було зведено цілу систему. Кожен табір оточували колючим дротом, ставили на вартових вежах озброєну кулемати охорону, а всередині кожного табору цілодобово працювала ціла армія стукачів і донощиків, які за тарілку супу були згодні продати рідну матір. Такі умови не зломили духу Кир Йосифа, він пройшов через ті тортури, витримав і допомагав іншим, що ділили з ним тяжкі таборові будні. Владика виконував душпастирську опіку, підтримував вірних і навіть відправляв Святу Літургію. Це викликало повагу і авторитете, як серед в’язнів так і серед адміністрації. Вєязна цінили Сліпого за його принциповість, чесність, чуйність, непохитність, а влада всіма способами залучитись його підтримкою, адже він був не простий вєязень, а Глава УГКЦ. Тому через Блаженнішого, якому довіряли в Ватікані радянська влада хотіла знайти підтримку на міжнародній арені – зокрема завєязати контакт з Ватиканом. Та митрополита більше цікавила доля церкви та вірних, яких переслідували в рідному краї. І тому він висував вимогу про віднову УГКЦ. Само собою зрозуміло, що ці переговори ні до чого не привели. Він дає завжди коротку відповідь – Ні. Можна лише собі уявити скільки корисного він міг би зробити для УГКЦ та її вірних, якби був на волі, якби мав можливість виконувати те, до чого його кликав Господь – служити людям. А так звинуваченням читаєме ще одне “порушення”, якого допустився в’язень Сліпий: він організував з групою систематичне моління. Якраз після закінчення Служб Божих на весні 1957 року, його арештовано і почалося слідство, що завершилося в червні 1959 року в Києві. За ці вище наведени провини митрополита засудили, тепер на сім років. Знову почалися виснажливі етапи, холодні, сирі казимати, варта, холод, хвороби… Лише глибока віра могла відкрити те прекрасне, заради чого було так важко і багато терпіти, але Господь давав своєму вірному свідкові витерпівти весь цей жах. Можливо, саме для того, щоб показати всевладну Божу руку, яка тримала цього літенього чоловіка, терпеливо перенести стільки страждань. В грудні 1960р радянська влада ще раз вирішила перевірити твердий характер митрополита і його привезли до Києва для переговорів, але цього разу можновладці помилилися: їм не вдалося схилити Блаженншого до співпраці та зради Вселенської церкви. Митрополит Й.Сліпий, як і раніше, вимагав відновлення УГКЦ, яка пішла в катакомби та не приставав на облудні пропозиції. А вдень своїх уродин 17лютого 1961 року написав два листи – скарги: до першого секретаря компартії України та до міністра внутрішніх справ УРСР, в яких говорилося, що переголвори ні дочого не приведуть, бо митрополит має намір до кінця боротися за свободу Церкви і вірних. Після цих листів Блаженнішого відправили до Мордовії, де він мало не помер, якби йому не поміг дістати ліки один литовський священик. За це пізніше того священика,о.Сваринскаса Йосифа Сліпого і одного православного священика – українця було засуджено до покарання в карцері. Це би мав бути останній засуд, адже на каторзі в важких сибірських умовах цей старий чоловік не міг пробути надто довго. Влада очікувала його неминучої смерті. Та вийшло зовсім по іншому. 26 січня 1963 року Й.Сліпого під охороною відвезли до управління таборів та повідомили, що Верховна Рада його помилувала, щоб зробити послугу папі Йоанові XXIII. Начступного дня в супроводі службовця Блаженніший у пасажирському поїзді (а не в товарному вагоні, як всі ті 18 років) їде до Москви, де його зустрічає представник Ватиикану Кардинал Ян Віллебрандс. 4 лютого 1963р вони обоє поїздом виїжджають з Москви дло Риму. Та навіть в таких сприятливих умовах, які нарешті випали для митрополита, він не забуває своєї церкви і своїх вірних, - не хотів їх залишати. Але побачивши в цьому випадку яким було звільнення і вигнання на чужину, Божий палець, підкорився і залишивРадянськийСоюз навіть не попрощавшись з рідною українською землею, не відвідавши церкви св.Юра, про що так мріяв під час ув’язнення. В Римі Блаженнішого привітав папа Йоан XXIII, який чи не найбільше приклав зусиль для того, щоб довголітній в’язень вийшов на свободу. Цей праведний чоловік хотів зробити якнайбільше добра для всіх людей. Не обминув він своєю увагою і стійкого ісповідника, якому безбожна владжа відібрала можливість жити і працювати для людей. Митрополит Йосиф закликає сьогодні до взаємної любові, до згоди, до єдності такими словами: “ідіть стопами слуги Божого Андрея, який ціле своє життя посвятив великій ідеї з’єднання християн, ставши благовісноком єдності Христової церкви. Вставайте всі в оборонні прав УГКЦ, але бороніть права УПЦ, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Отож, заповідаю усім вам: моліться, працюйте і боріться за збередення християнської душі кожної людини українського роду і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагшання за церковне з’єднання, за здвигнення патріархату української церкви.” Це було заповітне бажання покійного патріарха і дай Боже щоб воно сповнилося у цьому році, який є проголошений роком Патріарха Й.Сліпого. 9. Пісня: “Люблю Тебе” /хор зходить/ 10. Пісня: “Мені наснилась Україна” /Захарків/ 11. Вірш: “Розрита могила” /Чамарник/ 12. Пісня: “О, Україно!” /хор залишається на сцені/ ІІ частина: “Святкування Різдва в Україні” 1. Ведучий. (підводить до колядок) Прийшло Різдво. Як і кожного року так і цього Христос знову народився в своєму містичному тілі – святій церкві. Народився в серцях усіх людей доброї волі. Став людиною, щоб обновити нас, піднести до гідности Божих дітей. Хритос прийшов на світ, щоб ділити з нами все наше життя, терпіння, радощі, відпочинок. Прийшов, щоб ми з Ним родились, з Ним вмирали і воскресали. У ніч народження Спасителя ангельські хори заспівали першу коляду “Слава на висотах Богу і на землі мир людям доброї волі”. Цими словами вони проголосили світові велику правду, що Христове Воплочення заповнює прірву між Богом і людьми, між небом і землею. І з того часу люди співають. Скільки в цих піснях-колядках поезії, глибоких богословських думок, як багато надприродної Різдвяної радості. В колядках затираються межі в часі і просторі, давні пророки, ангели і люди єднаються в єдиній пісні прослави новонародженого Спасителя. Колядуючи ми немов повертаємось в ту далеку дійсність і стаємо пастушками і волхвами, поклоняючись Ісусові! Тож, колядуймо – нехай радіє наше серце, колядуймо нгехай світ стає добрішим і любов витає між людьми. Колядуймо – бо ми українці співучой Матері Землі діти. 2. Колядки: • “Бог предвічний” • “Спи, Ісусе, спи” • “Радуйтеся всі люди” /хористи зходять зі сцени і оперативно переодягаються/ 3. Ведучий. Ще псальмопівець Давид у своїх псалмах, що “веселого дателя любить Бог”. Наш український народ з давніх-давен славиться своєю жартівливістю. Попри свою тяжку жщоденну працю, злидні, незгоди, мівжусобиці і війни – він завжди сміявся над своєю бідою, над своїми ворогами, тим самим обезброюючи їх. Тож смійтеся люди добрі Собі на здоров’я Хай радість у серці Завжди буде Бо гумор вкраїнський Це сила народу Його для нащадків Ми твердо несем Тож для Вас жменька сміху від студентів Тернопільської семінарії! Зустрічайте!!! 4. Гуморески /Човник – вже переодітий/ 5. Ведучий (про Меланку) /виходять господар, господиня, козак/ Традиції Різдва і Нового Року. Традиції Різдва і Нового Року в наслідок Тисячолітнього Християнства нашого народу тісно пов’язались з культурно-історичним надбанням наших предків. Широковідомим є звичай ходіння з Маланкою, який ми отримали як національно-етнографічний спадок. Звичаї Маланки сягають давніх часів і пов’язані з іменем святої Меланії Римлянки, свято якої припадає в переддень Нового Року за старим стилем. Власне в новорічний вечір юнаки і дівчата збирались спільно щоб святкувати. Співали, танцювали, переодягалися, ходили по домівках, вітаючи людей з Новим Роком, бажали всім радості, любові і миру. З часом в різних куточках нашої України ці звичаї набирали різного забарвлення в залежності від місцевих традицій і так дійшли до нас. На Тернопільщині є теж відомий звичай Маланки, який ми хочемо Вам представити. 6. “Меланка” /Маски-шоу/ ІІІ частина: “…Хваліте Його на струнах і сопілці!” (Пс. 150) 1. Ведучий Хваліте Господа на бубні і танком, хваліте Його на струнах і сопілці, співайте Богу пісню голосну, хвалу відайте своєму Владиці. Кожна людина, як істота релігійна відчуває в своєму серці потребу подяки і прослави Бога. Весь світ і все створіння досконалим чином прославляє Бога, як свого Творця. Чи може людина встояти перед прекрасною симфонією вдячности. Людське серце вслуховуючись в ці звуки немовби пробуджується зі сну, людський дух здіймається до висот, людська душа наповнюється Бождою любов’ю, спіаючи Йому пісню прослави. 2. Пісні: /о. В. Брона/ 3. Пісня: “Заховай мене у своїм серці” /Хомета, Підгородецький/ 4. Пісня: “Коляда, коляда” /Захарків, Ольховецький/ /при закінченні пісні хор виходить із запаленими свічками/ 5. Фрагмент вірша /Чамарник, Семеген/ 6. Пісня: “Боже, Великий, Єдиний”/хор ТВДС/ 7. Подячне слово ./Місцевий парох або ведучий/ 8. “Многолітствіє” (якщо буде потреба) Із синього неба хустина, Із жовтого степу сорочка. Такою є наша Вкраїна, Слов’янського пращура дочка. Цим двом кольорам не злиняти. Отж, пам’ятайте всі люди, Що наша Вкраїнонька-мати Повік синьо-жовтою буде!
|